28 квітня - день створення першої бойової формації Української Національної Армії, що ввійшла в історію як українська дивізія "Галичина". І нині - це ювілейна дата. Адже минає 75 років від появи легендарного українського добровольчого легіону, що воював хоч і в чужинських одностроях, але за волю й державницьку самостійність України, і цією боротьбою вписав яскраву сторінку в літопис національної героїки. Перейнявши й розвинувши традиції галицьких січових стрільців, які вибороли ЗУНР, а відтак захищали УНР не лише від "червоних", а й від "білих" та ворогів інших мастей, гренадери "Галичини" мовби передали естафету визвольної боротьби добровольчим батальйонам, бійцям "Правого сектору", іншим учасникам АТО, а точніше - теперішньої війни з Росією на сході України...

Постання української стрілецької дивізії «Галичина» влітку 1943 р., коли змагалися на території України брунатно-коричнева німецька та червона московська імперії, треба розглядати як продовження боротьби українського народу за відновлення свого самостійного державного життя. Українська молодь, зокрема на західноукраїнських землях, вихована на традиціях і легендах революційно-визвольної боротьби у Галичині 1918-1921 рр., відчула на власній шкурі всі «блага» чужого панування, коли окупанти забороняли українські мову, Церкву і навіть культурно-освітню працю та найелементарніші потреби народу в самовизначенні з тим, аби зденаціоналізувати його, тримати в темноті, щоб було легше ним управляти. Тому, повторюю, формування дивізії «Галичина» було дійством закономірним, а не випадковим, відірваним від загальної історичної тенденції української нації, було ще однією ланкою боротьби нашого народу за своє існування.

Ще перед Другою світовою війною, коли в Європі почали переглядати кордони, встановлені Версальським договором, видавалося, що настає час, коли буде виправлено кривди й українського народу. Але так не сталося, бо український нарід не мав тоді жодного союзника - всі великі держави не хотіли навіть чути про якесь «українське питання». У такому становищі наші провідники мусили шукати когось чи йти з кимось, чиї інтереси так чи інакше збігалися б з інтересами українців. Єдиними, хто оголосив гасла, які найбільше відповідали українцям, були німецькі націонал-соціалісти, котрі вимагали ревізії кордонів і виступали проти комунізму, проти Совєтського Союзу - найбільш жорстокого поневолювача України. 

Видавалося, що теза «ворог мого ворога - мій приятель і союзник» знайшла своє застосування. Бо коли 1941 р. між Німеччиною й СРСР вибухнула війна, весь український нарід своїми симпатіями був на боці Німеччини. Сотні тисяч українців з Червоної Армії йшли добровільно в німецький полон, бажаючи стати до боротьби з Москвою. Українці вірили, що з німецько-московського конфлікту Україна має вийти незалежною державою.

Але цей психологічний стан довго не тривав, бо ще до закінчення 1941 р. з’ясувалося, що поява самостійної й соборної Української держави не входила в плани Німеччини. Окупаційний режим не лише не дозволив творити Українську державу, проголошену 30 червня 1941 р., та організувати українську армію для боротьби з московським большевизмом, а й знищив навіть зорганізоване самоврядування та закрив вищі школи в Галичині, а на всіх інших українських землях - навіть і середні. Крім того, німці розпарцелювали Україну, віддаючи Буковину Румунії, Закарпаття - Мадярщині, а Галичину долучили до польського генерал-губернаторства. З частини інших українських земель, віддалених від фронтових дій, німці створили так званий Райхскомісаріат "Україна" зі столицею в місті Рівному в західній Волині. 

Так Німеччина перетворила Україну в свою найбільш експлуатовану колонію, запровадивши в ній терор, не менший, ніж московсько-большевицький. Виморювання голодом полонених вояків-українців з Червоної Армії, які добровільно здалися в полон, вішання і розстріли цивільних за найменші провини або через провокації, спричинені московсько-большевицькими диверсантами, викликали відповідну реакцію населення України, яке стало організовувати відділи самооборони, з яких потім постала Українська Повстанська Армія.

Але 2 лютого 1943 р. настав для німців трагічний Сталінград і почався німецький відступ на всьому фронті, а це означало, що в Україну повернеться московсько-большевицька влада з усіма притаманними їй ознаками. і перед українцями знову постало питання: що робити? Саме тоді, в березні 

1943 р., німецька адміністрація Галичини пригадала, що українці були готові взяти до рук зброю для боротьби з большевизмом, і звернулася до Українського Центрального Комітету (УЦК), який тоді очолював професор Володимир Кубійович, з пропозицією творити українську збройну формацію - наразі у складі однієї дивізії. Правда, свої пропозиції німці не пов’язували з жодними політичними передумовами, але провідні українські кола прийняли пропозицію з власних ідейних мотивів.

Якими ж були ті ідейні мотиви, що вплинули на рішення УЦК підтримати організацію дивізії "Галичина", до того ж - у складі німецької зброї СС? Передусім те, що партизанська боротьба, яка почалася тоді на Волині, була дуже ризикована й не могла зрівнятися з бойовими діями регулярної армії, зокрема без підтримки ззовні, тобто без союзників, які допомагали б зброєю і військовим вирядом. Аналізуючи політичну ситуацію, українські провідні кола, зокрема ветерани української визвольної боротьби 1918-1920 рр., дійшли таких висновків: Німеччина війни не виграє, але у крайньому разі укладе мир, зберігаючи за собою свої етнографічні терени, і тим самим буде змушена залишити всі окуповані країни, в тому числі й Україну; або ж Німеччина й далі вестиме війну, але під ударами московітів та альянтів - їхніх західних союзників - розпадеться, залишаючи хаос насамперед у Східній Європі. 

У першому разі дивізія "Галичина" стала б осердям української народної армії, завданням якої було відновити і скріпити незалежну державу, що наприкінці Першої світової це зробили січові стрільці. Служба молодих парубків у дивізії стала б для них добрим бойовим вишколом. У разі ж іншого, було очевидним, що українцям потрібна буде збройна формація, щоб оборонити народ і його майно від нищення та грабунку, до чого вдавалися фашисти, відступаючи, а край застерегти від можливого революційного хаосу.

Отож із німцями домовилися, що дивізія воюватиме тільки на східному фронті проти більшовиків і ніколи не виступатиме проти їхніх ворогів на Заході. Вже хоч би з цього видно, що дивізія збиралася воювати не за німецьку «Нову Европу», а лише за інтереси українського народу. Крім того, Військова Управа ухвалила негайно нав’язати контакт із альянтами, щоби слушного моменту дивізія й інші українські військові частини могли поставити себе в їхнє розпорядження. Отже, українські провідні кола при організації дивізії «Галичина» ні політично-програмових ідей німців не поділяли, ні допомагати їм у їхніх загарбницьких планах не збиралися.

У часі творення дивізії совєти, бажаючи застрашити населення, а зокрема молодь, яка зголошувалася до служби в ній, вислали в рейд через Волинь і Галичину партизанський загін під командою Сидора Ковпака. А польський екзильний уряд видав через свого представника в краю погрозу українцям як своїм громадянам, щоб вони не вступали до дивізії. Отже, це також вказує, що нашим ворогам і 1943-го не подобалася ідея окремої української військової формації - так само, як поляки виступали 1914 р. проти формування Легіону Українських Січових Стрільців, чи як 1917-го москалі були проти створення українських полків у російській армії. Виходить, що наші вороги добре розуміли вагу українського війська. 

Зрештою, тут варто згадати й те, що не всі німці були за формування української військової частини, бо не довіряли українцям. Можливо тому вони ніколи не перекидали «Галичину» на західний фронт. Адже ще в серпні 

1944 р. німці перекинули було до Франції 30-ту піхотну дивізію, що складалася з москалів і так званих козаків, на боротьбу з французьким підпіллям. У складі цієї дивізії перебував і третій курінь 1-го полку, що складався з українців. Він прибув до Франції 18 серпня 1944 р., а вже 27 серпня цілковито — у складі 820 старшин, підстаршин і стрільців — перейшов до французького резистансу.

Мовлячи про дивізію «Галичина», слід підкреслити, що наша молодь зголошувалася до неї, бо вона мала бути українською, а не тому, що її було приділено до зброї СС. Перед німцями було поставлене домагання, щоб ця формація мала суто український характер, але вони від того відмовилися. Спочатку не дозволяли офіційно вживати навіть назву "українська", а допускали лише найменування "галицька". Але згодом це було переборено, і дивізія після битви під Бродами мала формально назву "14 Дивізія Зброї СС (Українська ч. I)".

Тут одначе виникає запитання: чому саме СС? Дивізію приділено до зброї СС проти волі українців, покликаючись то на регіональний характер дивізійників, то знову ж таки - на міжнародне право, яке не дозволяє творити військових частин у завойованих країнах, а коли ж вони виникали на добровільній основі, то їх підпорядковували зброї СС, як і всі інші чужонаціональні частини. Отже, підпорядкування дивізії СС було тільки формальним і воно не мало нічого спільного з нацистською ідеологією чи взагалі з партійною належністю. Дивізія "Галичина" відрізнялася від інших частин СС у декількох аспектах. По-перше, офіційно її йменували "Waffen Grenadier Division der SS", a не "SS Grenadier Division", як називалися німецькі дивізії зброї СС. Тут важливо згадати й те, що вояки дивізії також не мали права носити відзнаки СС, ані називати себе СС. Стрільців дивізії іменували Ваффен гренадір, а не СС-гренадір. Крім того, дивізія мала українські кольори й відзнаку золотого галицького лева на синьому тлі, яку всі вояки-українці носили на правому рукаві, або срібного лева на ковнірі, там, де німці мали знак СС. Але найважливішим ненімецьким виявом були військові капелани у дивізії, яких не мала жодна німецька частина. 

Деякі документи стверджують, що організатори «Галичини» сподівалися, що заки всі добровольці перейдуть вишкіл, війна закінчиться і дивізія служитиме суто для українських цілей на українських землях. Та одначе так не сталося, бо війна тривала ще 22 місяці і дивізія побувала на українських землях, на протибольшевицькому фронті під Бродами, на Словаччині, поборюючи большевицьких партизанів, та у Словенії, де діяла проти комуністичних партизан Тіта.

Хоча дивізія творилася, сказати б, у таких умовах, як колись Легіон УСС, та доля їй судилась інша. Війна закінчилася не так, як сподівалися чи хотіли українці. Замість повоєнного хаосу на сході Європи запанували москалі... Але несподівано дивізія відіграла важливу політичну роль. Перебуваючи в таборах полонених, молоді дивізійники свідчили про Україну й надавали розголосу українській справі. Тому про Україну заговорили в Лізі Націй, відтак - в ООН і на нарадах у Потсдамі, де Сталін вимагав видачі дивізії москалям. Отже, зі згадкою про дивізію йшлося не про ту Україну, «що об’єдналася навіки з Росією», як твердила московсько-совєтська пропаганда, а про ту, котра боролася за вихід із Совєтського Союзу і вимагала своєї незалежности. Адже особовий склад «Галичини» був національно свідомий, його не можна було підманути побрехеньками. 

"Галичина", що пізніше стала 1-ю Дивізією Української Національної Армії, виправдала своє існування тим, що завдяки їй німецький терор на українських теренах дещо послабився, що німці таки випустили частину українських політичних в’язнів, що за плечима дивізії перед большевицькою навалою виїхало з України чимало біженців — політичних емігрантів, які продовжили боротьбу доступними їм засобами за визволення свого народу.

Насамкінець варто зацитувати слова блаженнійшого патріарха Йосифа Сліпого, який з нагоди 

 

40-річчя створення дивізії писав: 

"В 1943 р. у складній воєнній ситуації на нашій землі з’явилася нова можливість творення наших військових формацій з модерним військовим вишколом і постала Українська Галицька Дивізія, яка під кінець війни стала основою Української Національної Армії як її перша Дивізія, у склад якої входили вояки з усіх українських земель. Продовжуючи славну традицію Українських Січових Стрільців, на зміну батькам ішли їхні сини, щоб з поміччю св. Юра і Пречистої Матері "підняти червону калину" - символ потоптаної нашої України.

Клонимо наші голови перед тими, що в молодечому запалі голосилися добровольцями, щоб здобути для свого народу те, чого століттями не могли здобути для своєї Батьківщини їхні батьки і прадіди..."

* * *

Серед небагатьох колишніх "дивізійників", котрі цього року зустрічають ювілейну дату створення "Галичини", - 97-літній голова станиці Галицького братства вояків УД УНА "Галичина", почесний громадянин м. Івано-Франківська Михайло Мулик. Уродженець Тернопілля він зголосився добровольцем до української дивізії "Галичина" за завданням Організації українських націоналістів (ОУН), у лавах якої перебував з перших днів заснування організації. Служив радистом, брав участь у боях під Бродами... Витримав два роки допитів на Луб’янці в Москві (Росія), вісім років сибірських таборів, п’ять років заслання. Наприкінці 50-х років минулого століття Михайло Мулик повернувся в Україну та оселився в Івано-Франківську.

Джерело: http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/jim-svitila-velika-ideja/